Буття сущого

nāsato vidyate bhāvo nābhāvo vidyate sataḥ, ubhayor api dṛṣṭo'ntas tv anayos tattvadarśibhiḥ - “Нема буття несущого, нема небуття сущого, межу їх обох видно тотожність-зорцям ” (Боговитова Пісня 2.16). Корінь bhū (бути), що від нього утворюється bhāva (буття) має смисл “виникати”. Буття означає виникнення. Небуття (abhāva) означає зникнення. Тож буття має на увазі час. Час є час буття. Буття співпадає з часом. Від кореня bhū утворюються слова bhūti (багатство, достаток), bhūyas ("більший, численніший" – вищий ступінь порівняння від bahu "багато хто / що"), bhūri (багато). Буття означає множинність та збільшення. Узбуте росте та множиться. Буття вже зміщує в собі бути (bhūta) як свій протяг. Від кореня bhū утворюються слова bhū (земля, буття) і bhūmi (земля, по́верх). Буття є мати, природа незліченних бутів. Старогрецьке слово φύσις "природа" походить від того самого кореня bhū (бути, виникати). Корiнь as (є), що від нього утворюється sat (суще), смислу часу не має. Слово sat “суще, що є” становить чинний дієприкметник теперішнього часу. Суще завжди теперішнє, чинне. Від кореня as у санскриті не утворюється неозначник, замість нього вживається виява bhavitum (бути) від кореня bhū. Бо неозначник має смисл майбутнього часу – “бути” означає “щоб бути”, один чин задля іншого чину. Від кореня as утворюється виява зі смислом чинного минулого часу (āsīt “існував”), коли чин один і тоді, і тепер, але неможливо утворити вияви залежного стану. У таких випадках as одразу замінюється коренем bhū. Можливостей мови цілком вистачає, щоб витворити всі ці ненаявні вияви, але смисл кореня as уникає двоїстості, відмовляється бути в залежному стані, бути задля іншого чину, наполягаючи на своїй єдності. Суще одне, саме та завжди.
Те, що в несущого (asat) нема буття (bhāva), означає, що несуще не може виникнути, бути. Те, що не є, не може бути. Бути, виникнути може тільки суще. Буття може бути тільки буттям сущого. Те, що в сущого (sat) немає небуття (abhāva), означає, що суще не може зникнути, не бути. Те, що є, не може знебутися, зникнути. Зникнути, знебутися може тільки буте (bhūta), але це не спричинює зникання того, буттям чого воно є – сущого.
Слово sam-bhava (можливе) означає "з-бутне", можливе як суміщення бутів. A-sambhava (неможливе) означає несумісність бутів. Незліченні світи (bhuvana) узбуваються як сукупності сполучених можливостей. Суще (sat) як початок буття (pra-bhava) є всеможливість (sarva-śakti). Несуще (a-sat) неможливе (a-śakya), бо не може бути. 
sató bándhum ásati nír avindan hṛdí pratī́ṣyā kaváyo manīṣā́ – “Межу сущого в несущим знайшли прозорці в серці, шукаючи мисло-волею” (Р̣ґ-віда 10.129.4). Поміж ними, сущим та несущим, видно (dṛṣṭaḥ) межу, кінець (antaḥ). Отож, ні суще, ні несуще не є безкінечним (an-anta). Отож, безкінечним може бути тільки більше, вище, інше від сущого та несущого (sad-asat-para), говорити про котре можна тільки від’ємно. nā́sad āsīn nó sád āsīt tadā́nīṃ nā́sīd rájo nó vyòmā paró yát - "Ні несуще існувало, ні суще існувало тоді, не існувало небо, ні простір, що вищий" (Р̣ґ-віда 10.129.1). Те, що має межу, має іншого. Що має інше – не є одиним. Неодине не може бути початком, бо початок має бути початком усього. Тож початок є безкінечний, вищий за суще та несуще. ananta deveśa jagannivāsa tvam akṣaraṃ sadasattatparaṃ yat – “Безкінечний, пан божест, оселя світу, незникненний, від сущо-несущого вищий” (Боговитова Пісня 11.37). Буття (bhāvaḥ) знаходиться, відається (vidyate). Небуття (abhāvaḥ) не знаходиться, не відається (na vidyate). Знаходження, відання поділяє буття й небуття. Корень vid у санскриті має смисли “відати, знаходити, бути”. Коли щось буве, воно знаходиться, відається, видіться. “Нема” означає не знаходиться, не відається, не видіться. Бути означає бути відомим, знаним, знахідним, сприйманим. Бути означає бути явним. Бути відомим означає бути цим, бути в чуванні. Буття сущого свідчиться, відається чуванням (cit), відбувається в чуванні. У чуванні, віданні все виникає та зникає, узбувається й знебувається. Чування є простір буття. Отож, чування є більше за буття і насправді чуває суще. Парою чуванню (cit) є не буття (bhāva), а суще (cit), що не зникає при зникненні, як і чування, відносно котрого відбувається час. Через буття чуйне бачить суще. Поміж чуйним та сущим виникає буття. Незбіг сущого (sat) і чуйного (cit) породжує буття, час, виникання й зникання. Чуйне звернуте до сущого, відрізняє, ділить суще, і в цьому воно наче менше за суще. Але чуйне чуває, відає межу сущого та несущого, і тоді вистає з сущого, перебільшує суще, виявляється більшим за суще та несуще. Звернуте до себе, чуйне знаходить себе сущим, а суще чуйним. У самочуванні суще й чуйне співпадають і перебільшуються. tad dhedaṃ tarhy avyākṛtam āsīt. tan nāmarūpābhyām eva vyākriyatāsau nāmāyam idaṃrūpa iti. tad idam apy etarhi nāmarūpābhyām eva vyākriyata asau nāmāyam idaṃrūpa iti – "Тоді це було нерозкритим. Воно розкрилося іменем (nāma) та явою (rūpa) – той його ім’я, це його ява. І тепер воно розкривається іменем і явою, той його ім’я, це його ява." (Бр̣гада̄ранйака-упанішад, 1.4.7). Проява імені та яви відбувається як розкриття й співвідповідність того й цього. Те є його те, і це є його це. Він створює відповідність того й цього, що робить це – тим цього, а це – цим того, ім’я – іменем яви, і яву – явою імені. “Це є те, те є це” – оце й робить чування, пізнавання в цим того. У чуванні суще стає іменем, тим, а буття явою, цим. Отож, проява починається як розкриття чування (cit) та сущого (sat). Називання іменем яви, зв’язок (yoga) імені й яви зветься мовою. Мовою називається від початку віда, знаходження. Тож проява імені й яви, того й цього виявляється проявою мови. Мова – як одине обох – передує обом. Тож усе бутне насправді походить з мови та просягається мовою. máyā só ánnam atti yó vipáśyati yáḥ prā́ṇiti yá īṃ śṛṇóty uktám, amantávo mā́ṃ tá úpa kṣiyanti śrudhí śruta śraddhiváṃ te vadāmi – “Мною їжу той їсть, котрий бачить, котрий дихає, слухає речене котрий, несвідомо живуть у мені вони, слухай, о чуйний, вірно кажу я” (Р̣ґ-віда 10.125.4). Межу (antaḥ) сущого та несущого вбачено тотожність-зорцями (tattva-darśī). Сприйманням межі сущого та несущого чуйне пересягає межу невмирущості. atha ya ātmā sa setur dhṛtir eṣāṃ lokānām asaṃbhedāya. naitaṃ setum ahorātre tarato na jarā na mṛtyur na śoko na sukṛtam – “Ось цей Сам (а̄тман), він є насип, межа, стрим не змішувати ці світи. Не переходять цієї межі ні день, ні ніч, ні старість, ні смерть, ні горе, ні доброчин” (Чха̄ндоґйа-упанішад 8.4.1). Відповідність того й цього, звідність цього до того зветься тотожністю (tattva). Слово tattva утворюється утком -tva, що вживається в смислі tasya bhāvaḥ – “того буття”. Буття того означає буття сущого, сутва (sattva). У цьому смислі тотожність та сутва, істина співпадають. У тотожності суще пізнається як справжнє суще – істе. Знання тотожності справджує бутне як буття й вияву сущого, звіряє його з сущим, пізнає його відповідним сущому, істовим. Увідання тотожності себе співпадає з самоістуванням. Тотожність, відповідність того й цього, становить істу (сутву) мови. Переклад з білоруської Їгара Кулікова.

Вистання

Головний діяч оповіді про прояву світу має особливу рису й здібність – у будь-який час залишитися сам, вимкнутися з усіх обставин, зв’язків, відносин, відокремитися, вистатися зовні всього, подивитися на все ззовні. Тож можна навіть сказати, що їх, головних діячів, два, і один з них ніякий не діяч, а свідок, спостерігач. Нетотожність собі, самоспозір, спочатку виявляється як його мимовільна риса, потроху усвідомлюється як уміння, і через усю оповідь дедалі посилюється, перетворюючись у здібність та снагу. З тієї миті, як його відвідує знання про смерть, бачення безглуздості життя обдаровує самотою, що кожного разу змушує його обертати час на боротьбу. Залишення самотним, вистання зовні світу, вимикання з часу дозволяє оповіді знов і знов перепиняти діяння, дивитися на нього збоку, ззовні, понад, поза. Розмови в’язнів у в’язниці, де вперше народжується відія останнього перевороту, підпільна боротьба, передмістя, охоплені бойовими діями, клопоти кохання щораз перепиняються самотою самовита, що поглядом ззовні взираючись у безглуздя подій, шукає смислу та цілі, й бачачи принуку та неволю, дістає з-за невидної спини меч повстання й прагнення свободи. Зупини самотини утворюють самостійну рису оповіді, зовнішню до явної й дійної, поділеної з іншими діячами. І ця риса, хоча й не заповнена діями, додає в нього щось, без чого оповідь, переглянута однак і позбавлена цих перепинів самоти, стає безладною й безглуздою, розсипаною на поземні ворушіння випадково зіткнутих осіб. Щонаслідок самоти заповнюється особливим словом – Ява, Буття, Іста (Суще), Безконечне, Рід, Неможливе, Інше. Вимовляючи в думках оці слова, ніби викликані подіями оповіді, і повертаючись потім у співплин дії та розмови, самовит дедалі більше дивується тому, як взагалі він здібний їх подумати та вимовити, змістити в своєму мислі. Бо одна річ – Безконечне, а друга – слово Безконечне. Сказати слово Безконечне, могти сказати Безконечне, означає могти обмежувати Безконечне, одним словом покласти йому край. Оця здібність крихкого і, здається, недолугого буту сказати слово Безконечне виявляє в ньому ніби таємного володаря світу. І ця нерівноважна могутність самовита, що в будь-яку мить може попросту зникнути, бути зарізаним в’язнями, застріленим випадковою кулею, задушеним коханкою, дивує його дедалі більше. І подив цей, як вал цунамі, повільно, але неухильно зростає з щорозділом оповіді. Бутне виявляє існе. Існе всеможливе. Бутне виявляє плетиво можливостей. Неісне – неможливе. Існе – незчисленне. Неісне залишається зовні існого, тим самим обмежуючи його. Скільки б ні було існого, залишається одно останнє, неісне, неможливе. Тож навіть існе – не все. Все – існе та неісне, безконечне, вище за існе та неісне (sad-asat-para). Безконечне нетотожне ні існому, ні неісному, більше й вище від обох. Neti neti – “ні це, ні це” – тільки так можна говорити про Безконечне. Існе в свою чергу не тотожне ні бутному, ні небутному, більше й вище від обох. Але вистання, экc-cистенція – це вистання з бутного. Вистання є одна з можливостей роз’єднаного буття. Смисл вистання в нетотожності бутному, явному. Вистання є погляд ззовні, одночасна участь та самотина. У вистанні він каже: “Я не є я”. Слово «я» (ahaṃkāra) становить тотожність вистання. Якщо б слова «я» не було, людина була б тотожня бутному, була б спокійна, безпомилкова, безсоромна річ між речей, що не може сказати, що “я не є я”. Коли безконечне є найбільше та найнезниканіше, то слово «я» є найменше та найостанніше, найоманніше та найзниканніше. Але саме в вистанні, опинившись збоку, зовні бутного, він говорить слова Я, Безконечне, Існе, Бутне, і дивується, як може оце безконечне, невимірне, найбільше, нетотожне нічому меншому від себе зміщується в цій маленькій оболонці, примарній самонетотожності. І тут між вистанням і безконечним, найбільшим і найменшим блискавицею загорається миттєва вісь нетотожності. Поміж тим, що нетотожне існому та неісному, що більше за можливе та неможливе і тим, що нетотожне бутному, що менше за бутне, що з точки зору бутного – мара і чари, виника тотожність. У ту мить, коли вистання говорить слово Безконечне й дивується своїй здібності сказати це слово, Безконечне пізнає в ньому, що говорить слово Безконечне, себе та каже слово “Я”. Світ скорочується до миті спалаху тотожності цих двох нетотожностей. sahásraśīrṣā púruṣaḥ sahasrākṣáḥ sahásrapāt, sá bhū́miṃ viśváto vṛtvā́ty atiṣṭhad daśāṅgulám – “Тисячоголова людина, тисячоока, тисячонога, вона, обгорнувши зусібоч буття, висталася на десять пальців” (Р̣ґ-віда, 10.90.1). Переклад з білоруської Їгара Кулікова.