Ми спадкуємо мову від предків. Мова є спадщиною, традицією людства, що з’єднує людей одного часу в суспільство, і через усі часи злучає все людство з початком, Родом. Мова з’єднує людей, вона – одине людей, отож мова є родом, брагманом людей. Люди виникають та живуть у мові, мова є їхньою Родиною та предком. Мова – рідна людині як виду.
yajñéna vācáḥ padavī́yam āyan tā́m ánv avindann ṛ́ṣiṣu práviṣṭām – “Оброком мови дорогу вони пройшли, її знайшли вони в рушів прониклою...” (Віда рочів 10.71.3). Предки людей, перші мовці, знайшли мову в собі. Початок мови є для людей знаходженням, відою мови (vidyate iti vedaḥ). Відою, котру знайшли, увиділи руші, була мова. Отож той, хто сходить до роду (brahma-cārī), має пізнати всю мову як віду, знайти її в собі як свій рід та початок.
sáktum iva títaünā punánto yátra dhī́rā mánasā vā́cam ákrata – “Наче муку́ ситом чистячи, де розумні мислом мову чинили...” (Віда рочів 10.71.2). Початок мови є для людей очищенням. Людина бачить і чує не все, що входить у двері сприйма, але тільки те, що являє, показує мова. Все сприймане проходить через оце сито, оцей очищувач мови. Мова просіває невідрізнене, непрокмітне, являючи, викмічаючи світле, ясне. Чорним, темним, невідрізненим здається людині повня невияви, і білим, світлим, ясним, відрізненим, чистим здається світ. Очищувач мови захищае людину від вадного, залишаючи за межою зору та слуху ворожих бутів, чортів. З протвори всеможливості мова являє людині сутвір світу та образ людини в світі. Людина живе в світі, явленим мовою, примаючи вияву за світ, а свою вияву за себе самого.
Сутвір (saṃskāra) мови співпадає з її очищенням. Очищення стоїть на початку мови, і тому вся мова – чиста, ясна, світла, свята від початку. Першомова не може бути іншою, бо очищувач, сито становить саму її сутність. Мова, знайдена рушами, предками людства, зветься saṃskṛtā vāk – сутвірною, очищеною, чистою мовою, що виникає з вишнього очищувача (pavitram uttamam). Коли в наслідок занепаду, змішування вона забруднюється, стає нечистою, упротвірною (pra-ā-kṛta), сам світ людини, будучи тільки її виявою, розчиняється в протворі, як побитий кубок повертається в глину. Груба, недосконала мова не може передувати чистій і сутвірній, як черепки не можуть передувати кубку. Чиста й сутвірна мова не розвивається з грубої та недосконалої, як кубок не виробляється із своїх черепків.
bṛ́haspate prathamáṃ vācó ágraṃ yát praírata nāmadhéyaṃ dádhānāḥ, yád eṣāṃ śréṣṭhaṃ yád ariprám ā́sīt preṇā́ tád eṣāṃ níhitaṃ gúhāvíḥ – “Пане слова, був перший початок мови, коли ім’я-дію рушили чинні, що було в них найкраще, чисте, те, глибоко сховане, любов’ю вони явили” (Віда рочів 10.71.1). Початок мови є для людей відкриттям скритого, явою таємного, діставанням глибокого. Мова щораз виникає з таємного, глибокого, прихованого у явне, ясне, відкрите, ділить ніч і день. Таємне та сховане стоїть на самому початку мови. Мова виявляє таємне, і як виява таємного завжди заховує тайну. Найкраще – чисте, чисте – скрите, скрите – таємне, таємне – одиноке, одиноке – єдине. Мова виникає з одиного. maunaṃ caivāsmi guhyānāṃ – “Я мовчання таємних” (Боговитова Пісня 10.38). Таємний Бог.
tā́m ābhṛ́tyā vy àdadhuḥ purutrā́ tā́ṃ saptá rebhā́ abhí sáṃ navante – “...її принесши, вони розділили множно, її сім славців разом витають” (Віда рочів 10.71.3). Початок мови є початком поезії. Мова від початку постає як оброчний відоспів рушів. І те, що зветься поезією, спочатку називається мовою. Отож поезія щораз вертає до початку світу. “Першым разам, божым часам” – починаються декотрі білоруські замови, переносячи замовця в час Роду, роблячи рідною, дійсною та чинною його мову. Отож поезія твориться в тайні та самоті. Її виява заховує тайну, котру годі повідоміти іншим чином, не згубивши її. Поезія загадує загадку, і той, хто її розгадує опиняється в першочасі, де вона була створена. Отож те, що зветься грецьким словом “поезія”, можна назвати таявою – словом, створеним білоруським поетом Алесем Разанавим з тайни та яви. Таява являє тайне, але заховує його тайною, загадкою. Таявати є являти тайну, не порушуючи тайни. Таявитом має зватися поет, котрий являє та заховує тайну Роду. Таймо – його твір, мудра̄, печать (lakṣmī) тайни роду на мові, що таймує словом немисне й неявне. bhadraíṣāṃ lakṣmī́r níhitā́dhi vācí – “...бо щасний їх знак, укладений в мову” (Віда рочів 10.71.2)
vāgvai parācyavyākṛtāvadat. te devā indram abruvannimāṃ no vācaṃ vyākurviti … tāmindro madhyato’vakramya vyākaroṫ tasmādiyaṃ vyākṛtā vāg udyate – “Раніше мова була невипроявленою. Індру мовили ті боги – випрояви нам оцю мову... Індра, ввійшовши всередину її, випроявив її. Отож випроявлена мова сходить” (Тайттірі̄йа-сам̣гіта̄ 6.4.7.3-4). – Випроявою (vyākaraṇa) називається оцей первинний сутвір (saṃskāra) очищення мови, очищувач, сито, що стоїть на початку мови, ділячи день та ніч, яву та наву, мару.
Питання про смисл речи – це питання про її чистоту, про те, чим вона є в чистому виді, на відміну від усього іншого, в повній і найкращій якості. Вибираючи кубок, його порівнюють з його чистим смислом, шукаючи той, який найбільш відповідає його чистоті. Смисл – це чистота речи. Ім’я виявляє смисл. Мова є простором усіх імен, сукупністю всього смислу, і тому вона – повня чистоти. І коли питання про річ – це питання про її чистоту, то питання про мову – це питання про чистоту чистоти. І коли ми питаємо, якою має бути мова, ми питаємо про її чистоту. Мова має бути чистою.
Переклад з білоруської Їгара Кулікова.
