Jun 4, 2012

Знання віди


Слова “мова” та "мовчання", мабуть, походять з одного протвору (зв’язувати, злучати, змикати). Мова мовчить, змикає й таїть у собі всі слова, і мова мовить, лучить ім’я та яву. У мовчанні криється можливість усіх звуків, отож мовчання, тиша є повнота звуку. Всякий звук є тільки зменшення мовчання. Мова, што мовчить, мовить “те є це”. Мова, що мовить, мовить “це є те”. Тотожність того й цього є іста (сутва) мовчання. Кожне речення мови говорить “це є те” – “Сонце (це) сяє (те)”, “Небо (це) чисте (те)”, “Він (це) є людина (те)”. Тотожність цього й того є іста мови. Кожне речення мови зміщує “є”, знак “дорівнює”, котрим лучиться існе (суще) та буття, ім’я та ява, те й це.

yajñéna vācáḥ padavī́yam āyan tā́m ánv avindann ṛ́ṣiṣu práviṣṭām – “Жертвою дорогу мови вони пройшли, її спонайшли вони в рушів прониклою...” (Р̣ґ-віда 10.71.3). Руші, предки людей, знайшли (avindan) мову, мова була знаходженням, відою (veda) рушів. Протвір vid, шо від нього утворюється слово veda, означає “відати, знаходити, бути”. Відати означає знаходити. Бути означає відатися, знаходитися. Те, що називається відами, було мовою рушів.sató bándhum ásati nír avindan hṛdí pratī́ṣyā kaváyo manīṣā́ – “Межу сущого в несущим знайшли зорці в серці, шукаючи мисло-волею” (Р̣ґ-віда 10.129.4). Руші, зорці руху (kavayaḥ) знайшли, увідали (avindan) межу сущого та несущого. Віда була віданням, знаходженням сущого. Чуйне (cit) знаходить суще (sat), знайшовши межу сущого та несущого. Те, суще відається, знаходиться, з’являється в чуванні (cit) як буття (bhāva), виникнення, це. Бути означає бути в чуванні, відатися, знаходитися.

yád eṣāṃ śréṣṭhaṃ yád ariprám ā́sīt preṇā́ tád eṣāṃ níhitaṃ gúhāvíḥ. sáktum iva títaünā punánto yátra dhī́rā mánasā vā́cam ákrata – “Що було в них найкраще, чисте, те, глибоко сховане, любов’ю вони явили. Наче муку́ ситом чистячи, де розумні мислом мову чинили,...” (Р̣ґ-віда, 10.71.1-2). На початку мови є очищувач, сито, що з’являє як світ найкраще й чисте, світле, ясне. Існе з’являється, знаходиться в просторі зору як ява, пройшовши через сито мови. Віда є мова, котра мовчить, з’являючи те її це, існе як буття. Все видиме проходить оцей очищувач мови. Звук v має смисл розповсюдження, входу, звук i – руху, поривання, звук d – поділу. Віда входить в усе та поділяє все на ім’я та яву, те й це. Протвір vid (видіти) відворотний протвору div (сяти). Світло розділяє єдине й випромінює його на всі боки. Віда видить світло.

Протвір
jñā, з котрого утворюється слово jñāna (знання) означає “знати”. Чим різняться знання й віда, і що в них загального, що робить їх співназовними, дозволяє тлумачити одно другого? jñānam bandhaḥ – “Знання є зв’язок” (Ш́іва-сӯтри, 1.2). Знати означає зв’язувати, злучати, зіставляти це й те, яву та ім’я. Зв’язок того й цього – загальне в віді й знанні. Але знати означає знати, що це є те. Знання є мова котра мовить, що це є те. jñānādhiṣṭhānaṃ mātṛkā – “Основа знання є матриця” (Ш́іва-сӯтри 1.3). Знання є знання тотожності буття та сущого, яви та імені. Отож, знання основується на матриці смислів, крузі тотожностей.

Знання спізнає видиме, його істу, тотожність імені. Тож знання є знання віди. Знання знає яву як те, ім’я і смисл. Коли око знання розкривається, очі, що бачать прояву, змикаються. Знання знімає яву, двоїстість яви, повертае це до того. Знання проникає скрізь видиме, заволодіває його істою. Знання присвоює яву як знане, робить її своєю знаною, підвладною. Знати означае могти.

Протвір
jñā (знати) перегукується з протвором jan (народжуватися). Звук j має смисл проникнення, подолання, звук n має смисл межі. Хто народжується, перетинає межу несмертя, існого, виходячи з лона в буття. Хто спізнає, перетинає межу несмертя другий раз, народжуючися з цього світу. Знання є друге народження. aháṃ suve pitáram asya mūrdhán máma yónir apsv àntáḥ samudré, táto ví tiṣṭhe bhúvanā́nu víśvotā́mū́ṃ dyā́ṃ varṣmáṇópa spṛśāmi – “Я народжую батька цього на вершині, моє лоно між вод у морі, від того осягаю всі світи, небо великістю торкаю” (Р̣ґ-віда 10.125.7).

Переклад з білоруської Їгара Кулікова.

Mar 26, 2012

Буття сущого


nāsato vidyate bhāvo nābhāvo vidyate sataḥ, ubhayor api dṛṣṭo'ntas tv anayos tattvadarśibhiḥ - “Нема буття несущого, нема небуття сущого, межу їх обох видно тотожність-зорцям ” (Боговитова Пісня 2.16). Корінь bhū (бути), що від нього утворюється bhāva (буття) має смисл “виникати”. Буття означає виникнення. Небуття (abhāva) означає зникнення. Тож буття має на увазі час. Час є час буття. Буття співпадає з часом. Від кореня bhū утворюються слова bhūti (багатство, достаток), bhūyas ("більший, численніший" – вищий ступінь порівняння від bahu "багато хто / що"), bhūri (багато). Буття означає множинність та збільшення. Узбуте росте та множиться. Буття вже зміщує в собі бути (bhūta) як свій протяг. Від кореня bhū утворюються слова bhū (земля, буття) і bhūmi (земля, по́верх). Буття є мати, природа незліченних бутів. Старогрецьке слово φύσις "природа" походить від того самого кореня bhū (бути, виникати). Корiнь as (є), що від нього утворюється sat (суще), смислу часу не має. Слово sat “суще, що є” становить чинний дієприкметник теперішнього часу. Суще завжди теперішнє, чинне. Від кореня as у санскриті не утворюється неозначник, замість нього вживається виява bhavitum (бути) від кореня bhū. Бо неозначник має смисл майбутнього часу – “бути” означає “щоб бути”, один чин задля іншого чину. Від кореня as утворюється виява зі смислом чинного минулого часу (āsīt “існував”), коли чин один і тоді, і тепер, але неможливо утворити вияви залежного стану. У таких випадках as одразу замінюється коренем bhū. Можливостей мови цілком вистачає, щоб витворити всі ці ненаявні вияви, але смисл кореня as уникає двоїстості, відмовляється бути в залежному стані, бути задля іншого чину, наполягаючи на своїй єдності. Суще одне, саме та завжди.
Те, що в несущого (asat) нема буття (bhāva), означає, що несуще не може виникнути, бути. Те, що не є, не може бути. Бути, виникнути може тільки суще. Буття може бути тільки буттям сущого. Те, що в сущого (sat) немає небуття (abhāva), означає, що суще не може зникнути, не бути. Те, що є, не може знебутися, зникнути. Зникнути, знебутися може тільки буте (bhūta), але це не спричинює зникання того, буттям чого воно є – сущого.
Слово sam-bhava (можливе) означає "з-бутне", можливе як суміщення бутів. A-sambhava (неможливе) означає несумісність бутів. Незліченні світи (bhuvana) узбуваються як сукупності сполучених можливостей. Суще (sat) як початок буття (pra-bhava) є всеможливість (sarva-śakti). Несуще (a-sat) неможливе (a-śakya), бо не може бути. 
sató bándhum ásati nír avindan hṛdí pratī́ṣyā kaváyo manīṣā́ – “Межу сущого в несущим знайшли прозорці в серці, шукаючи мисло-волею” (Р̣ґ-віда 10.129.4). Поміж ними, сущим та несущим, видно (dṛṣṭaḥ) межу, кінець (antaḥ). Отож, ні суще, ні несуще не є безкінечним (an-anta). Отож, безкінечним може бути тільки більше, вище, інше від сущого та несущого (sad-asat-para), говорити про котре можна тільки від’ємно. nā́sad āsīn nó sád āsīt tadā́nīṃ nā́sīd rájo nó vyòmā paró yát - "Ні несуще існувало, ні суще існувало тоді, не існувало небо, ні простір, що вищий" (Р̣ґ-віда 10.129.1). Те, що має межу, має іншого. Що має інше – не є одиним. Неодине не може бути початком, бо початок має бути початком усього. Тож початок є безкінечний, вищий за суще та несуще. ananta deveśa jagannivāsa tvam akṣaraṃ sadasattatparaṃ yat – “Безкінечний, пан божест, оселя світу, незникненний, від сущо-несущого вищий” (Боговитова Пісня 11.37). Буття (bhāvaḥ) знаходиться, відається (vidyate). Небуття (abhāvaḥ) не знаходиться, не відається (na vidyate). Знаходження, відання поділяє буття й небуття. Корень vid у санскриті має смисли “відати, знаходити, бути”. Коли щось буве, воно знаходиться, відається, видіться. “Нема” означає не знаходиться, не відається, не видіться. Бути означає бути відомим, знаним, знахідним, сприйманим. Бути означає бути явним. Бути відомим означає бути цим, бути в чуванні. Буття сущого свідчиться, відається чуванням (cit), відбувається в чуванні. У чуванні, віданні все виникає та зникає, узбувається й знебувається. Чування є простір буття. Отож, чування є більше за буття і насправді чуває суще. Парою чуванню (cit) є не буття (bhāva), а суще (cit), що не зникає при зникненні, як і чування, відносно котрого відбувається час. Через буття чуйне бачить суще. Поміж чуйним та сущим виникає буття. Незбіг сущого (sat) і чуйного (cit) породжує буття, час, виникання й зникання. Чуйне звернуте до сущого, відрізняє, ділить суще, і в цьому воно наче менше за суще. Але чуйне чуває, відає межу сущого та несущого, і тоді вистає з сущого, перебільшує суще, виявляється більшим за суще та несуще. Звернуте до себе, чуйне знаходить себе сущим, а суще чуйним. У самочуванні суще й чуйне співпадають і перебільшуються. tad dhedaṃ tarhy avyākṛtam āsīt. tan nāmarūpābhyām eva vyākriyatāsau nāmāyam idaṃrūpa iti. tad idam apy etarhi nāmarūpābhyām eva vyākriyata asau nāmāyam idaṃrūpa iti – "Тоді це було нерозкритим. Воно розкрилося іменем (nāma) та явою (rūpa) – той його ім’я, це його ява. І тепер воно розкривається іменем і явою, той його ім’я, це його ява." (Бр̣гада̄ранйака-упанішад, 1.4.7). Проява імені та яви відбувається як розкриття й співвідповідність того й цього. Те є його те, і це є його це. Він створює відповідність того й цього, що робить це – тим цього, а це – цим того, ім’я – іменем яви, і яву – явою імені. “Це є те, те є це” – оце й робить чування, пізнавання в цим того. У чуванні суще стає іменем, тим, а буття явою, цим. Отож, проява починається як розкриття чування (cit) та сущого (sat). Називання іменем яви, зв’язок (yoga) імені й яви зветься мовою. Мовою називається від початку віда, знаходження. Тож проява імені й яви, того й цього виявляється проявою мови. Мова – як одине обох – передує обом. Тож усе бутне насправді походить з мови та просягається мовою. máyā só ánnam atti yó vipáśyati yáḥ prā́ṇiti yá īṃ śṛṇóty uktám, amantávo mā́ṃ tá úpa kṣiyanti śrudhí śruta śraddhiváṃ te vadāmi – “Мною їжу той їсть, котрий бачить, котрий дихає, слухає речене котрий, несвідомо живуть у мені вони, слухай, о чуйний, вірно кажу я” (Р̣ґ-віда 10.125.4). Межу (antaḥ) сущого та несущого вбачено тотожність-зорцями (tattva-darśī). Сприйманням межі сущого та несущого чуйне пересягає межу невмирущості. atha ya ātmā sa setur dhṛtir eṣāṃ lokānām asaṃbhedāya. naitaṃ setum ahorātre tarato na jarā na mṛtyur na śoko na sukṛtam – “Ось цей Сам (а̄тман), він є насип, межа, стрим не змішувати ці світи. Не переходять цієї межі ні день, ні ніч, ні старість, ні смерть, ні горе, ні доброчин” (Чха̄ндоґйа-упанішад 8.4.1). Відповідність того й цього, звідність цього до того зветься тотожністю (tattva). Слово tattva утворюється утком -tva, що вживається в смислі tasya bhāvaḥ – “того буття”. Буття того означає буття сущого, сутва (sattva). У цьому смислі тотожність та сутва, істина співпадають. У тотожності суще пізнається як справжнє суще – істе. Знання тотожності справджує бутне як буття й вияву сущого, звіряє його з сущим, пізнає його відповідним сущому, істовим. Увідання тотожності себе співпадає з самоістуванням. Тотожність, відповідність того й цього, становить істу (сутву) мови. Переклад з білоруської Їгара Кулікова.

Mar 9, 2012

Вистання


Головний діяч оповіді про прояву світу має особливу рису й здібність – у будь-який час залишитися сам, вимкнутися з усіх обставин, зв’язків, відносин, відокремитися, вистатися зовні всього, подивитися на все ззовні. Тож можна навіть сказати, що їх, головних діячів, два, і один з них ніякий не діяч, а свідок, спостерігач. Нетотожність собі, самоспозір, спочатку виявляється як його мимовільна риса, потроху усвідомлюється як уміння, і через усю оповідь дедалі посилюється, перетворюючись у здібність та снагу. З тієї миті, як його відвідує знання про смерть, бачення безглуздості життя обдаровує самотою, що кожного разу змушує його обертати час на боротьбу. Залишення самотним, вистання зовні світу, вимикання з часу дозволяє оповіді знов і знов перепиняти діяння, дивитися на нього збоку, ззовні, понад, поза. Розмови в’язнів у в’язниці, де вперше народжується відія останнього перевороту, підпільна боротьба, передмістя, охоплені бойовими діями, клопоти кохання щораз перепиняються самотою самовита, що поглядом ззовні взираючись у безглуздя подій, шукає смислу та цілі, й бачачи принуку та неволю, дістає з-за невидної спини меч повстання й прагнення свободи. Зупини самотини утворюють самостійну рису оповіді, зовнішню до явної й дійної, поділеної з іншими діячами. І ця риса, хоча й не заповнена діями, додає в нього щось, без чого оповідь, переглянута однак і позбавлена цих перепинів самоти, стає безладною й безглуздою, розсипаною на поземні ворушіння випадково зіткнутих осіб. Щонаслідок самоти заповнюється особливим словом – Ява, Буття, Іста (Суще), Безконечне, Рід, Неможливе, Інше. Вимовляючи в думках оці слова, ніби викликані подіями оповіді, і повертаючись потім у співплин дії та розмови, самовит дедалі більше дивується тому, як взагалі він здібний їх подумати та вимовити, змістити в своєму мислі. Бо одна річ – Безконечне, а друга – слово Безконечне. Сказати слово Безконечне, могти сказати Безконечне, означає могти обмежувати Безконечне, одним словом покласти йому край. Оця здібність крихкого і, здається, недолугого буту сказати слово Безконечне виявляє в ньому ніби таємного володаря світу. І ця нерівноважна могутність самовита, що в будь-яку мить може попросту зникнути, бути зарізаним в’язнями, застріленим випадковою кулею, задушеним коханкою, дивує його дедалі більше. І подив цей, як вал цунамі, повільно, але неухильно зростає з щорозділом оповіді. Бутне виявляє існе. Існе всеможливе. Бутне виявляє плетиво можливостей. Неісне – неможливе. Існе – незчисленне. Неісне залишається зовні існого, тим самим обмежуючи його. Скільки б ні було існого, залишається одно останнє, неісне, неможливе. Тож навіть існе – не все. Все – існе та неісне, безконечне, вище за існе та неісне (sad-asat-para). Безконечне нетотожне ні існому, ні неісному, більше й вище від обох. Neti neti – “ні це, ні це” – тільки так можна говорити про Безконечне. Існе в свою чергу не тотожне ні бутному, ні небутному, більше й вище від обох. Але вистання, экc-cистенція – це вистання з бутного. Вистання є одна з можливостей роз’єднаного буття. Смисл вистання в нетотожності бутному, явному. Вистання є погляд ззовні, одночасна участь та самотина. У вистанні він каже: “Я не є я”. Слово «я» (ahaṃkāra) становить тотожність вистання. Якщо б слова «я» не було, людина була б тотожня бутному, була б спокійна, безпомилкова, безсоромна річ між речей, що не може сказати, що “я не є я”. Коли безконечне є найбільше та найнезниканіше, то слово «я» є найменше та найостанніше, найоманніше та найзниканніше. Але саме в вистанні, опинившись збоку, зовні бутного, він говорить слова Я, Безконечне, Існе, Бутне, і дивується, як може оце безконечне, невимірне, найбільше, нетотожне нічому меншому від себе зміщується в цій маленькій оболонці, примарній самонетотожності. І тут між вистанням і безконечним, найбільшим і найменшим блискавицею загорається миттєва вісь нетотожності. Поміж тим, що нетотожне існому та неісному, що більше за можливе та неможливе і тим, що нетотожне бутному, що менше за бутне, що з точки зору бутного – мара і чари, виника тотожність. У ту мить, коли вистання говорить слово Безконечне й дивується своїй здібності сказати це слово, Безконечне пізнає в ньому, що говорить слово Безконечне, себе та каже слово “Я”. Світ скорочується до миті спалаху тотожності цих двох нетотожностей. sahásraśīrṣā púruṣaḥ sahasrākṣáḥ sahásrapāt, sá bhū́miṃ viśváto vṛtvā́ty atiṣṭhad daśāṅgulám – “Тисячоголова людина, тисячоока, тисячонога, вона, обгорнувши зусібоч буття, висталася на десять пальців” (Р̣ґ-віда, 10.90.1). Переклад з білоруської Їгара Кулікова.

Jan 26, 2012

Чиста мова


Ми спадкуємо мову від предків. Мова є спадщиною, традицією людства, що з’єднує людей одного часу в суспільство, і через усі часи злучає все людство з початком, Родом. Мова з’єднує людей, вона – одине людей, отож мова є родом, брагманом людей. Люди виникають та живуть у мові, мова є їхньою Родиною та предком. Мова – рідна людині як виду.

yajñéna vācáḥ padavī́yam āyan tā́m ánv avindann ṛ́ṣiṣu práviṣṭām – “Оброком мови дорогу вони пройшли, її знайшли вони в рушів прониклою...” (Віда рочів 10.71.3). Предки людей, перші мовці, знайшли мову в собі. Початок мови є для людей знаходженням, відою мови (vidyate iti vedaḥ). Відою, котру знайшли, увиділи руші, була мова. Отож той, хто сходить до роду (brahma-cārī), має пізнати всю мову як віду, знайти її в собі як свій рід та початок.

sáktum iva títaünā punánto yátra dhī́rā mánasā vā́cam ákrata – “Наче муку́ ситом чистячи, де розумні мислом мову чинили...” (Віда рочів 10.71.2). Початок мови є для людей очищенням. Людина бачить і чує не все, що входить у двері сприйма, але тільки те, що являє, показує мова. Все сприймане проходить через оце сито, оцей очищувач мови. Мова просіває невідрізнене, непрокмітне, являючи, викмічаючи світле, ясне. Чорним, темним, невідрізненим здається людині повня невияви, і білим, світлим, ясним, відрізненим, чистим здається світ. Очищувач мови захищае людину від вадного, залишаючи за межою зору та слуху ворожих бутів, чортів. З протвори всеможливості мова являє людині сутвір світу та образ людини в світі. Людина живе в світі, явленим мовою, примаючи вияву за світ, а свою вияву за себе самого.

Сутвір (saṃskāra) мови співпадає з її очищенням. Очищення стоїть на початку мови, і тому вся мова – чиста, ясна, світла, свята від початку. Першомова не може бути іншою, бо очищувач, сито становить саму її сутність. Мова, знайдена рушами, предками людства, зветься saṃskṛtā vāk – сутвірною, очищеною, чистою мовою, що виникає з вишнього очищувача (pavitram uttamam). Коли в наслідок занепаду, змішування вона забруднюється, стає нечистою, упротвірною (pra-ā-kṛta), сам світ людини, будучи тільки її виявою, розчиняється в протворі, як побитий кубок повертається в глину. Груба, недосконала мова не може передувати чистій і сутвірній, як черепки не можуть передувати кубку. Чиста й сутвірна мова не розвивається з грубої та недосконалої, як кубок не виробляється із своїх черепків.

bṛ́haspate prathamáṃ vācó ágraṃ yát praírata nāmadhéyaṃ dádhānāḥ, yád eṣāṃ śréṣṭhaṃ yád ariprám ā́sīt preṇā́ tád eṣāṃ níhitaṃ gúhāvíḥ – “Пане слова, був перший початок мови, коли ім’я-дію рушили чинні, що було в них найкраще, чисте, те, глибоко сховане, любов’ю вони явили” (Віда рочів 10.71.1). Початок мови є для людей відкриттям скритого, явою таємного, діставанням глибокого. Мова щораз виникає з таємного, глибокого, прихованого у явне, ясне, відкрите, ділить ніч і день. Таємне та сховане стоїть на самому початку мови. Мова виявляє таємне, і як виява таємного завжди заховує тайну. Найкраще – чисте, чисте – скрите, скрите – таємне, таємне – одиноке, одиноке – єдине. Мова виникає з одиного. maunaṃ caivāsmi guhyānāṃ – “Я мовчання таємних” (Боговитова Пісня 10.38). Таємний Бог.

tā́m ābhṛ́tyā vy àdadhuḥ purutrā́ tā́ṃ saptá rebhā́ abhí sáṃ navante – “...її принесши, вони розділили множно, її сім славців разом витають” (Віда рочів 10.71.3). Початок мови є початком поезії. Мова від початку постає як оброчний відоспів рушів. І те, що зветься поезією, спочатку називається мовою. Отож поезія щораз вертає до початку світу. “Першым разам, божым часам” – починаються декотрі білоруські замови, переносячи замовця в час Роду, роблячи рідною, дійсною та чинною його мову. Отож поезія твориться в тайні та самоті. Її виява заховує тайну, котру годі повідоміти іншим чином, не згубивши її. Поезія загадує загадку, і той, хто її розгадує опиняється в першочасі, де вона була створена. Отож те, що зветься грецьким словом “поезія”, можна назвати таявою – словом, створеним білоруським поетом Алесем Разанавим з тайни та яви. Таява являє тайне, але заховує його тайною, загадкою. Таявати є являти тайну, не порушуючи тайни. Таявитом має зватися поет, котрий являє та заховує тайну Роду. Таймо – його твір, мудра̄, печать (lakṣmī) тайни роду на мові, що таймує словом немисне й неявне. bhadraíṣāṃ lakṣmī́r níhitā́dhi vācí – “...бо щасний їх знак, укладений в мову” (Віда рочів 10.71.2)

vāgvai parācyavyākṛtāvadat. te devā indram abruvannimāṃ no vācaṃ vyākurviti … tāmindro madhyato’vakramya vyākaroṫ tasmādiyaṃ vyākṛtā vāg udyate – “Раніше мова була невипроявленою. Індру мовили ті боги – випрояви нам оцю мову... Індра, ввійшовши всередину її, випроявив її. Отож випроявлена мова сходить” (Тайттірі̄йа-сам̣гіта̄ 6.4.7.3-4). – Випроявою (vyākaraṇa) називається оцей первинний сутвір (saṃskāra) очищення мови, очищувач, сито, що стоїть на початку мови, ділячи день та ніч, яву та наву, мару.

Питання про смисл речи – це питання про її чистоту, про те, чим вона є в чистому виді, на відміну від усього іншого, в повній і найкращій якості. Вибираючи кубок, його порівнюють з його чистим смислом, шукаючи той, який найбільш відповідає його чистоті. Смисл – це чистота речи. Ім’я виявляє смисл. Мова є простором усіх імен, сукупністю всього смислу, і тому вона – повня чистоти. І коли питання про річ – це питання про її чистоту, то питання про мову – це питання про чистоту чистоти. І коли ми питаємо, якою має бути мова, ми питаємо про її чистоту. Мова має бути чистою.

Переклад з білоруської Їгара Кулікова.

Dec 21, 2011

Утрачене та знайдене


Оповідь про прояву світу розгортається навколо "втраченого та знайденого". Першою дією є зустріч та мить пізнавання, що повертає зір у перегляд булого, а потім знову відбувається в кінці.

Герої осоружного й нудного життя, коханці, чи коло друзів, чи бойова секта, чи все разом узяте, розстаються задля пошуку нового,  і зустрічаються знову незнайомими, забувають себе, щоб себе згадати. Це оповідь про те, як виникає нове з обмежування повного, про те, як нове взагалі стає можливим, про забуття та згад, про гульню взагалі.

Рівнобіжне розгортається інша оповідь, протикаючи першу як утік основу. Коло богів у вирої від нема чого робити чи різноманітності задля, вирішує погуляти в людей, смертних, придумує сюжет і втілює його, до прикладу, у бойову секту, чи коханців, чи коло консервативних революціонерів, об'єднаних задля останнього перевороту. І згубивши пам’ять про свою невмирущість, з покутно-осолодним самовідданням вони грають свої ролі, порушуючи всі домовлені правили.

Герої зустрічаються в часі останньої битви, на порозі нового дивовижного світу, якому одначе не приречено взагалі бути, пізнають один одного, забуте згадується все разом, і  цієї миті з того самого стає ще більше. Те саме повертається повнотою, але забуте й згадане додається до повноти. Повнота переповнюється та перевищує себе.

І тут боги прокидаються. Ця мить прокиду – пізнавання інших і пізнавання себе, само-об’єднання, переповнення та переливання через край – верховання, сама їста оповіді.

Одіне й повне розстається з собою, стає всім і забуває себе, знову з собою зустрічається, і пізнавши себе, стає ще більшим, переливаючися через свій край. Чуйне (cit) знаходить себе їсним (sat). Їсне та чуйне співпадає в щасному (ānanda). matsthāni sarvabhūtāni - "В мені стаять усі бути..." (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 9.4) na ca matsthāni bhūtāni – "І не в мені всі бути" (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 9.5). Спершу промовляється речення, котре після цілком заперечується. Твердження ставиться та спростовується. Скільки було, стільки мало б і залишитись, але насправді стає більше. Додається третє речення, що не могло б бути виказане інакше.


Те, що здається додатним, буттям, проявою, твердженням, історією, для первинної повноти, їсного є запереченням, її зменшенням, його забуттям. І те, що для прояви та буття є запереченням, кінцом та розчиненням, для повноти їсного є становленням, її повертанням. Але повертається більше, чим було віднято. Додається третє, раніше неприсутнє.

Слово brahman утворюється з протвору (кореня) bṛh, що має два основні смисли – рости (vṛddhau) та мовити (śabde). Мова пульсує твердженням та запереченням, і щораз тільки зростає цим.

pūrṇam adaḥ pūrṇam idaṃ pūrṇāt pūrṇam udacyate, pūrṇasya pūrṇam ādāya pūrṇam evāvaśiṣyate - "Повне те, повне це, від повного  повне походить, від повного повне віднявши, повне ще й залишається" (Бр̣гада̄ран̣йака-упанішад 5.1.1) З повноти їсного виявляється повнота бутного, і коли повнота бутного повертається в повноту їсного, ще одна повнота додається. Третій вимір, що створюється випроявою, додається до першого, коли другий здимається. Повнота може тільки повнитися, бо зупинена повнота вже не повна, обмежена своїм зупином. Повнота може бути тільки чинною повнотою, пульсуючою повнотою самояви. Вічне повертання – це повертання не тільки того самого, але ще більшого.

Переклад з білоруської Їгара Кулікова.

Dec 20, 2011

Вир

порожня пуста мiсцина
вiсь розкривається кругом

дме дух на вугiлля тiла
вогонь пiдiймає крила

неба розгорне дверi
ступить на дол iз виру

Переклад Elena Kelemen.

Nov 2, 2011

Наскрізь

Єдине виявляється трисвіттям смислу, яву та чину. смисл створює небо – швидку й тонку снагу слуху, обсяг Того, простір імені. Яв створює землю, міцну й довгу снагу зору, обсяг Цього, простір образу. Чин, розкритий смислом та явом, створює обсяг поміж, снагу дотику й руху, простір чину, вітер, що віє крізь світи. Чин (karman) обробляє землю яву, кидає в поле (kṣetra) образів насіння (bīja) смислу, і під променями сонця та краплями з неба з обробленого поля зростає (vipāka) плід (phala). Знавець поля (kṣetrajña), хлібороб, повертає плід чину жертвою (yajña) небу, і задоволений остачею (śiṣṭa), залишається незв'язаним. Такий чин у колі жертви називається культурою (saṃskṛti). yajñaśiṣṭāśinaḥ santo mucyante sarvakilbiṣaiḥ – "Праведні, що харчуються залишками жертви, звільняються від усіх пороків" (Бхагавад-Гі̄та̄ 3.13). Чин передує явові, виявляється явом, але не зводиться до яву. Яв не є смислом чину, але тільки його наслідком. Смислом чину є жертва, яка повертає яв смислові по колі дару. Чин не заради плоду чину, яву, залишається вільним від закону цього довгого й міцного простору, відбуваючись наскрізь, беспосередньо в прозорій первинності свободи. karmaṇy evādhikāras te mā phaleṣu kadācana, mā karmaphalahetur bhūr mā te saṅgostv akarmaṇi – "Твоя влада тільки над чином, і ніколи над плодом чину, хай плід чину не буде твоєю причиною, не будь зв'язаний бездіяльністю" (Бхагавад-Гі̄та̄ 2.47). Чин, котрий ставить яв своєю ціллю, стає обумовленим законами яву і підпадає під владу його довгих ланцюгів причин і наслідків. yajñārthāt karmaṇo'nyatra loko'yaṃ karmabandhanaḥ – "Від чину не заради жертви цей світ пов'язаний чином" (Бхагавад-Гі̄та̄ 3.9). Позбавлений свого істинного смислу, прийнявши за смисл його вияв, він все більше опосередковується, ллючи воду своєї сили на жорна власної неволі. Чин заради плоду чину, чин не заради жертви, виключає чинника з єдиного наскрізного світу свободи. evaṃ pravartitaṃ cakraṃ nānuvartayatīha yaḥ, aghāyur indriyārāmo moghaṃ pārtha sa jīvati – "Хто не продовжує обертати закручене таким чином коло, той зломисний, игрище почуттів, дарма живе він, Па̄ртха" (Бхагавад-Гі̄та̄ 3.16). Щоб досягти одного, потрібно зробити друге, а для другого третє – така причинність обумовленого явом чину. Щоб опинитися в господі, потрібно зійти сходами, відкрити двері. Уяв пророкує довгий образний алгоритм досягнення цілі, в той час як вона може бути досягнута безпосередньо й одразу. Можна відразу опинитися біля цілі, бо вияв не владний над тим, що він зображує. Ім'я та образ є ім'ям і образом чину. Що є довгим й послідовним у просторі яву – те миттєве й одночасне в просторі смислу. Чин, вільний від служіння явові, повернувши смисл жертви, стає наскрізним і безпосереднім, необумовленим причинністю тривалості й простору. sthūla-svarūpa-sūkṣma-anvaya-arthavattva-saṃyamād bhūta-jayaḥ. tato 'ṇimādi-prādurbhāvaḥ kāya-saṃpat tad-dharma-anabhighātaś ca – "Від оволодіння смисловістю зв'язку тонкого та грубого яву відбувається перемога над (великим) буттям. Від цього – виникнення зменшення та інших здібностей, придбання (будь-якого) тіла та неушкодженість його природи "(Патанджалі. Йога-сӯтри, 3.44-45) śraddhayāgniḥ samidhyate śraddhaya huyate haviḥ – "Вірою запалюється вогонь, вірою жертвують жертву" (Р̣г-веда 10.151.1). Віра стоїть на початку мови, поєднуючи простори яву й смислу, пронизуючи все трисвіття. ahám evá vāta iva prá vāmy ārábhamāṇā bhúvanāni víśvā, paró divā pará enā pṛthivyaítāvatī mahinā sám babhūva – "Я немов вітер вію, рухаючи всі світи, більше неба, більше землі, могутністю така постала" (Р̣г-веда 10.125.8). yā niśā sarvabhūtānāṃ tasyāṃ jāgarti saṃyamī – "Що ніч для всіх істот, у тому чуйний самовладний" (Бхагавад-Гі̄та̄ 2.69). Чин жертви діється в ночі яви, в четвертому (turya) вседосяжному просторі віри, однаково близькому до будь-якого часу й місця, цілі й причини. Немає неможливого для віруючого. Переклад з білоруської Олега Жлутки.