Вистання

Головний діяч оповіді про прояву світу має особливу рису й здібність – у будь-який час залишитися сам, вимкнутися з усіх обставин, зв’язків, відносин, відокремитися, вистатися зовні всього, подивитися на все ззовні. Тож можна навіть сказати, що їх, головних діячів, два, і один з них ніякий не діяч, а свідок, спостерігач. Нетотожність собі, самоспозір, спочатку виявляється як його мимовільна риса, потроху усвідомлюється як уміння, і через усю оповідь дедалі посилюється, перетворюючись у здібність та снагу. З тієї миті, як його відвідує знання про смерть, бачення безглуздості життя обдаровує самотою, що кожного разу змушує його обертати час на боротьбу. Залишення самотним, вистання зовні світу, вимикання з часу дозволяє оповіді знов і знов перепиняти діяння, дивитися на нього збоку, ззовні, понад, поза. Розмови в’язнів у в’язниці, де вперше народжується відія останнього перевороту, підпільна боротьба, передмістя, охоплені бойовими діями, клопоти кохання щораз перепиняються самотою самовита, що поглядом ззовні взираючись у безглуздя подій, шукає смислу та цілі, й бачачи принуку та неволю, дістає з-за невидної спини меч повстання й прагнення свободи. Зупини самотини утворюють самостійну рису оповіді, зовнішню до явної й дійної, поділеної з іншими діячами. І ця риса, хоча й не заповнена діями, додає в нього щось, без чого оповідь, переглянута однак і позбавлена цих перепинів самоти, стає безладною й безглуздою, розсипаною на поземні ворушіння випадково зіткнутих осіб. Щонаслідок самоти заповнюється особливим словом – Ява, Буття, Іста (Суще), Безконечне, Рід, Неможливе, Інше. Вимовляючи в думках оці слова, ніби викликані подіями оповіді, і повертаючись потім у співплин дії та розмови, самовит дедалі більше дивується тому, як взагалі він здібний їх подумати та вимовити, змістити в своєму мислі. Бо одна річ – Безконечне, а друга – слово Безконечне. Сказати слово Безконечне, могти сказати Безконечне, означає могти обмежувати Безконечне, одним словом покласти йому край. Оця здібність крихкого і, здається, недолугого буту сказати слово Безконечне виявляє в ньому ніби таємного володаря світу. І ця нерівноважна могутність самовита, що в будь-яку мить може попросту зникнути, бути зарізаним в’язнями, застріленим випадковою кулею, задушеним коханкою, дивує його дедалі більше. І подив цей, як вал цунамі, повільно, але неухильно зростає з щорозділом оповіді. Бутне виявляє існе. Існе всеможливе. Бутне виявляє плетиво можливостей. Неісне – неможливе. Існе – незчисленне. Неісне залишається зовні існого, тим самим обмежуючи його. Скільки б ні було існого, залишається одно останнє, неісне, неможливе. Тож навіть існе – не все. Все – існе та неісне, безконечне, вище за існе та неісне (sad-asat-para). Безконечне нетотожне ні існому, ні неісному, більше й вище від обох. Neti neti – “ні це, ні це” – тільки так можна говорити про Безконечне. Існе в свою чергу не тотожне ні бутному, ні небутному, більше й вище від обох. Але вистання, экc-cистенція – це вистання з бутного. Вистання є одна з можливостей роз’єднаного буття. Смисл вистання в нетотожності бутному, явному. Вистання є погляд ззовні, одночасна участь та самотина. У вистанні він каже: “Я не є я”. Слово «я» (ahaṃkāra) становить тотожність вистання. Якщо б слова «я» не було, людина була б тотожня бутному, була б спокійна, безпомилкова, безсоромна річ між речей, що не може сказати, що “я не є я”. Коли безконечне є найбільше та найнезниканіше, то слово «я» є найменше та найостанніше, найоманніше та найзниканніше. Але саме в вистанні, опинившись збоку, зовні бутного, він говорить слова Я, Безконечне, Існе, Бутне, і дивується, як може оце безконечне, невимірне, найбільше, нетотожне нічому меншому від себе зміщується в цій маленькій оболонці, примарній самонетотожності. І тут між вистанням і безконечним, найбільшим і найменшим блискавицею загорається миттєва вісь нетотожності. Поміж тим, що нетотожне існому та неісному, що більше за можливе та неможливе і тим, що нетотожне бутному, що менше за бутне, що з точки зору бутного – мара і чари, виника тотожність. У ту мить, коли вистання говорить слово Безконечне й дивується своїй здібності сказати це слово, Безконечне пізнає в ньому, що говорить слово Безконечне, себе та каже слово “Я”. Світ скорочується до миті спалаху тотожності цих двох нетотожностей. sahásraśīrṣā púruṣaḥ sahasrākṣáḥ sahásrapāt, sá bhū́miṃ viśváto vṛtvā́ty atiṣṭhad daśāṅgulám – “Тисячоголова людина, тисячоока, тисячонога, вона, обгорнувши зусібоч буття, висталася на десять пальців” (Р̣ґ-віда, 10.90.1). Переклад з білоруської Їгара Кулікова.

Чиста мова

Ми спадкуємо мову від предків. Мова є спадщиною, традицією людства, що з’єднує людей одного часу в суспільство, і через усі часи злучає все людство з початком, Родом. Мова з’єднує людей, вона – одине людей, отож мова є родом, брагманом людей. Люди виникають та живуть у мові, мова є їхньою Родиною та предком. Мова – рідна людині як виду.

yajñéna vācáḥ padavī́yam āyan tā́m ánv avindann ṛ́ṣiṣu práviṣṭām – “Оброком мови дорогу вони пройшли, її знайшли вони в рушів прониклою...” (Віда рочів 10.71.3). Предки людей, перші мовці, знайшли мову в собі. Початок мови є для людей знаходженням, відою мови (vidyate iti vedaḥ). Відою, котру знайшли, увиділи руші, була мова. Отож той, хто сходить до роду (brahma-cārī), має пізнати всю мову як віду, знайти її в собі як свій рід та початок.

sáktum iva títaünā punánto yátra dhī́rā mánasā vā́cam ákrata – “Наче муку́ ситом чистячи, де розумні мислом мову чинили...” (Віда рочів 10.71.2). Початок мови є для людей очищенням. Людина бачить і чує не все, що входить у двері сприйма, але тільки те, що являє, показує мова. Все сприймане проходить через оце сито, оцей очищувач мови. Мова просіває невідрізнене, непрокмітне, являючи, викмічаючи світле, ясне. Чорним, темним, невідрізненим здається людині повня невияви, і білим, світлим, ясним, відрізненим, чистим здається світ. Очищувач мови захищае людину від вадного, залишаючи за межою зору та слуху ворожих бутів, чортів. З протвори всеможливості мова являє людині сутвір світу та образ людини в світі. Людина живе в світі, явленим мовою, примаючи вияву за світ, а свою вияву за себе самого.

Сутвір (saṃskāra) мови співпадає з її очищенням. Очищення стоїть на початку мови, і тому вся мова – чиста, ясна, світла, свята від початку. Першомова не може бути іншою, бо очищувач, сито становить саму її сутність. Мова, знайдена рушами, предками людства, зветься saṃskṛtā vāk – сутвірною, очищеною, чистою мовою, що виникає з вишнього очищувача (pavitram uttamam). Коли в наслідок занепаду, змішування вона забруднюється, стає нечистою, упротвірною (pra-ā-kṛta), сам світ людини, будучи тільки її виявою, розчиняється в протворі, як побитий кубок повертається в глину. Груба, недосконала мова не може передувати чистій і сутвірній, як черепки не можуть передувати кубку. Чиста й сутвірна мова не розвивається з грубої та недосконалої, як кубок не виробляється із своїх черепків.

bṛ́haspate prathamáṃ vācó ágraṃ yát praírata nāmadhéyaṃ dádhānāḥ, yád eṣāṃ śréṣṭhaṃ yád ariprám ā́sīt preṇā́ tád eṣāṃ níhitaṃ gúhāvíḥ – “Пане слова, був перший початок мови, коли ім’я-дію рушили чинні, що було в них найкраще, чисте, те, глибоко сховане, любов’ю вони явили” (Віда рочів 10.71.1). Початок мови є для людей відкриттям скритого, явою таємного, діставанням глибокого. Мова щораз виникає з таємного, глибокого, прихованого у явне, ясне, відкрите, ділить ніч і день. Таємне та сховане стоїть на самому початку мови. Мова виявляє таємне, і як виява таємного завжди заховує тайну. Найкраще – чисте, чисте – скрите, скрите – таємне, таємне – одиноке, одиноке – єдине. Мова виникає з одиного. maunaṃ caivāsmi guhyānāṃ – “Я мовчання таємних” (Боговитова Пісня 10.38). Таємний Бог.

tā́m ābhṛ́tyā vy àdadhuḥ purutrā́ tā́ṃ saptá rebhā́ abhí sáṃ navante – “...її принесши, вони розділили множно, її сім славців разом витають” (Віда рочів 10.71.3). Початок мови є початком поезії. Мова від початку постає як оброчний відоспів рушів. І те, що зветься поезією, спочатку називається мовою. Отож поезія щораз вертає до початку світу. “Першым разам, божым часам” – починаються декотрі білоруські замови, переносячи замовця в час Роду, роблячи рідною, дійсною та чинною його мову. Отож поезія твориться в тайні та самоті. Її виява заховує тайну, котру годі повідоміти іншим чином, не згубивши її. Поезія загадує загадку, і той, хто її розгадує опиняється в першочасі, де вона була створена. Отож те, що зветься грецьким словом “поезія”, можна назвати таявою – словом, створеним білоруським поетом Алесем Разанавим з тайни та яви. Таява являє тайне, але заховує його тайною, загадкою. Таявати є являти тайну, не порушуючи тайни. Таявитом має зватися поет, котрий являє та заховує тайну Роду. Таймо – його твір, мудра̄, печать (lakṣmī) тайни роду на мові, що таймує словом немисне й неявне. bhadraíṣāṃ lakṣmī́r níhitā́dhi vācí – “...бо щасний їх знак, укладений в мову” (Віда рочів 10.71.2)

vāgvai parācyavyākṛtāvadat. te devā indram abruvannimāṃ no vācaṃ vyākurviti … tāmindro madhyato’vakramya vyākaroṫ tasmādiyaṃ vyākṛtā vāg udyate – “Раніше мова була невипроявленою. Індру мовили ті боги – випрояви нам оцю мову... Індра, ввійшовши всередину її, випроявив її. Отож випроявлена мова сходить” (Тайттірі̄йа-сам̣гіта̄ 6.4.7.3-4). – Випроявою (vyākaraṇa) називається оцей первинний сутвір (saṃskāra) очищення мови, очищувач, сито, що стоїть на початку мови, ділячи день та ніч, яву та наву, мару.

Питання про смисл речи – це питання про її чистоту, про те, чим вона є в чистому виді, на відміну від усього іншого, в повній і найкращій якості. Вибираючи кубок, його порівнюють з його чистим смислом, шукаючи той, який найбільш відповідає його чистоті. Смисл – це чистота речи. Ім’я виявляє смисл. Мова є простором усіх імен, сукупністю всього смислу, і тому вона – повня чистоти. І коли питання про річ – це питання про її чистоту, то питання про мову – це питання про чистоту чистоти. І коли ми питаємо, якою має бути мова, ми питаємо про її чистоту. Мова має бути чистою.

Переклад з білоруської Їгара Кулікова.

Утрачене та знайдене

Оповідь про прояву світу розгортається навколо "втраченого та знайденого". Першою дією є зустріч та мить пізнавання, що повертає зір у перегляд булого, а потім знову відбувається в кінці.

Герої осоружного й нудного життя, коханці, чи коло друзів, чи бойова секта, чи все разом узяте, розстаються задля пошуку нового,  і зустрічаються знову незнайомими, забувають себе, щоб себе згадати. Це оповідь про те, як виникає нове з обмежування повного, про те, як нове взагалі стає можливим, про забуття та згад, про гульню взагалі.

Рівнобіжне розгортається інша оповідь, протикаючи першу як утік основу. Коло богів у вирої від нема чого робити чи різноманітності задля, вирішує погуляти в людей, смертних, придумує сюжет і втілює його, до прикладу, у бойову секту, чи коханців, чи коло консервативних революціонерів, об'єднаних задля останнього перевороту. І згубивши пам’ять про свою невмирущість, з покутно-осолодним самовідданням вони грають свої ролі, порушуючи всі домовлені правили.

Герої зустрічаються в часі останньої битви, на порозі нового дивовижного світу, якому одначе не приречено взагалі бути, пізнають один одного, забуте згадується все разом, і  цієї миті з того самого стає ще більше. Те саме повертається повнотою, але забуте й згадане додається до повноти. Повнота переповнюється та перевищує себе.

І тут боги прокидаються. Ця мить прокиду – пізнавання інших і пізнавання себе, само-об’єднання, переповнення та переливання через край – верховання, сама їста оповіді.

Одіне й повне розстається з собою, стає всім і забуває себе, знову з собою зустрічається, і пізнавши себе, стає ще більшим, переливаючися через свій край. Чуйне (cit) знаходить себе їсним (sat). Їсне та чуйне співпадає в щасному (ānanda). matsthāni sarvabhūtāni - "В мені стаять усі бути..." (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 9.4) na ca matsthāni bhūtāni – "І не в мені всі бути" (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 9.5). Спершу промовляється речення, котре після цілком заперечується. Твердження ставиться та спростовується. Скільки було, стільки мало б і залишитись, але насправді стає більше. Додається третє речення, що не могло б бути виказане інакше.


Те, що здається додатним, буттям, проявою, твердженням, історією, для первинної повноти, їсного є запереченням, її зменшенням, його забуттям. І те, що для прояви та буття є запереченням, кінцом та розчиненням, для повноти їсного є становленням, її повертанням. Але повертається більше, чим було віднято. Додається третє, раніше неприсутнє.

Слово brahman утворюється з протвору (кореня) bṛh, що має два основні смисли – рости (vṛddhau) та мовити (śabde). Мова пульсує твердженням та запереченням, і щораз тільки зростає цим.

pūrṇam adaḥ pūrṇam idaṃ pūrṇāt pūrṇam udacyate, pūrṇasya pūrṇam ādāya pūrṇam evāvaśiṣyate - "Повне те, повне це, від повного  повне походить, від повного повне віднявши, повне ще й залишається" (Бр̣гада̄ран̣йака-упанішад 5.1.1) З повноти їсного виявляється повнота бутного, і коли повнота бутного повертається в повноту їсного, ще одна повнота додається. Третій вимір, що створюється випроявою, додається до першого, коли другий здимається. Повнота може тільки повнитися, бо зупинена повнота вже не повна, обмежена своїм зупином. Повнота може бути тільки чинною повнотою, пульсуючою повнотою самояви. Вічне повертання – це повертання не тільки того самого, але ще більшого.

Переклад з білоруської Їгара Кулікова.

Вир

порожня пуста мiсцина

вiсь розкривається кругом

дме дух на вугiлля тiла
вогонь пiдiймає крила

неба розгорне дверi

ступить на дол iз виру

Переклад Elena Kelemen.

Наскрізь

Єдине виявляється трисвіттям смислу, яву та чину. смисл створює небо – швидку й тонку снагу слуху, обсяг Того, простір імені. Яв створює землю, міцну й довгу снагу зору, обсяг Цього, простір образу. Чин, розкритий смислом та явом, створює обсяг поміж, снагу дотику й руху, простір чину, вітер, що віє крізь світи. Чин (karman) обробляє землю яву, кидає в поле (kṣetra) образів насіння (bīja) смислу, і під променями сонця та краплями з неба з обробленого поля зростає (vipāka) плід (phala). Знавець поля (kṣetrajña), хлібороб, повертає плід чину жертвою (yajña) небу, і задоволений остачею (śiṣṭa), залишається незв'язаним. Такий чин у колі жертви називається культурою (saṃskṛti). yajñaśiṣṭāśinaḥ santo mucyante sarvakilbiṣaiḥ – "Праведні, що харчуються залишками жертви, звільняються від усіх пороків" (Бхагавад-Гі̄та̄ 3.13). Чин передує явові, виявляється явом, але не зводиться до яву. Яв не є смислом чину, але тільки його наслідком. Смислом чину є жертва, яка повертає яв смислові по колі дару. Чин не заради плоду чину, яву, залишається вільним від закону цього довгого й міцного простору, відбуваючись наскрізь, беспосередньо в прозорій первинності свободи. karmaṇy evādhikāras te mā phaleṣu kadācana, mā karmaphalahetur bhūr mā te saṅgostv akarmaṇi – "Твоя влада тільки над чином, і ніколи над плодом чину, хай плід чину не буде твоєю причиною, не будь зв'язаний бездіяльністю" (Бхагавад-Гі̄та̄ 2.47). Чин, котрий ставить яв своєю ціллю, стає обумовленим законами яву і підпадає під владу його довгих ланцюгів причин і наслідків. yajñārthāt karmaṇo'nyatra loko'yaṃ karmabandhanaḥ – "Від чину не заради жертви цей світ пов'язаний чином" (Бхагавад-Гі̄та̄ 3.9). Позбавлений свого істинного смислу, прийнявши за смисл його вияв, він все більше опосередковується, ллючи воду своєї сили на жорна власної неволі. Чин заради плоду чину, чин не заради жертви, виключає чинника з єдиного наскрізного світу свободи. evaṃ pravartitaṃ cakraṃ nānuvartayatīha yaḥ, aghāyur indriyārāmo moghaṃ pārtha sa jīvati – "Хто не продовжує обертати закручене таким чином коло, той зломисний, игрище почуттів, дарма живе він, Па̄ртха" (Бхагавад-Гі̄та̄ 3.16). Щоб досягти одного, потрібно зробити друге, а для другого третє – така причинність обумовленого явом чину. Щоб опинитися в господі, потрібно зійти сходами, відкрити двері. Уяв пророкує довгий образний алгоритм досягнення цілі, в той час як вона може бути досягнута безпосередньо й одразу. Можна відразу опинитися біля цілі, бо вияв не владний над тим, що він зображує. Ім'я та образ є ім'ям і образом чину. Що є довгим й послідовним у просторі яву – те миттєве й одночасне в просторі смислу. Чин, вільний від служіння явові, повернувши смисл жертви, стає наскрізним і безпосереднім, необумовленим причинністю тривалості й простору. sthūla-svarūpa-sūkṣma-anvaya-arthavattva-saṃyamād bhūta-jayaḥ. tato 'ṇimādi-prādurbhāvaḥ kāya-saṃpat tad-dharma-anabhighātaś ca – "Від оволодіння смисловістю зв'язку тонкого та грубого яву відбувається перемога над (великим) буттям. Від цього – виникнення зменшення та інших здібностей, придбання (будь-якого) тіла та неушкодженість його природи "(Патанджалі. Йога-сӯтри, 3.44-45) śraddhayāgniḥ samidhyate śraddhaya huyate haviḥ – "Вірою запалюється вогонь, вірою жертвують жертву" (Р̣г-веда 10.151.1). Віра стоїть на початку мови, поєднуючи простори яву й смислу, пронизуючи все трисвіття. ahám evá vāta iva prá vāmy ārábhamāṇā bhúvanāni víśvā, paró divā pará enā pṛthivyaítāvatī mahinā sám babhūva – "Я немов вітер вію, рухаючи всі світи, більше неба, більше землі, могутністю така постала" (Р̣г-веда 10.125.8). yā niśā sarvabhūtānāṃ tasyāṃ jāgarti saṃyamī – "Що ніч для всіх істот, у тому чуйний самовладний" (Бхагавад-Гі̄та̄ 2.69). Чин жертви діється в ночі яви, в четвертому (turya) вседосяжному просторі віри, однаково близькому до будь-якого часу й місця, цілі й причини. Немає неможливого для віруючого. Переклад з білоруської Олега Жлутки.

Реліґія мови

Коли повернути в грецький алфавіт втрачену дигамму, деякі речі очевидніють – ідея перетворюється в відею, ейдоси перетворюються в ведаси, Веди. Що таке Веди? Сучасники сприймають Веди в низці святих писань: Біблії, Корану, Авести тощо. Але Веди не святе писання, хоча їм відповідають певні "тексти", що походять від р̣ші, рочіїв (поетів) ведової спадщини (традиції). Веди є śruti, "слух", підвалинно усна спадщина. Це "святе слово". Якщо простежити, у що перетворюється санскритський корінь śru в слов’янских мовах, то з нього походять "слухати", "славити", "слово" (śrava) та "слава" (śrāva). І слово "слов’яни" вертає тоді свій смисл – śravaṇaḥ, учень, що вивчає Веди, належний до ведової спадщини. Ity anuśuśruma – каже Арджуна в Бгаґавад-Ґіті – "так ми почули", що перекладають часом: "так сказано в Ведах". Святе слово, спочатку було Слово. Це говорить найважливіше нашої душі народу рочіїїв. Што це за слова? Це речиво (поезія), хвалоспіви (гімни), промовлення р̣ші в часі жертвування. Але хвалоспіви є тільки частина повноти ведової жертовної дії. Вони усно передаються як частина жертовного обряду через лінії учнівської та водночас родової наступності, що звуться śākhā, галузь. Тексти Вед належать окремим галузям спадщини. Слово veda походить від кореня vid, котрих у санскриті трі – зі значенням "відати", "знаходити" та "бути". І на санскриті, і білоруською слово веда означає знання. Яке знання може виявлятися речивом? Той стан, що в ньому створюється твір, переживається після його сприймачом. Цього неможливо досягти концепціями, графіками й таблицями, філософічними трактатами та есе. Різниця отут між "воно само" і "про нього". Речиво веде до безпосереднього, очевидного переживання знання, здобутого рочієм.
Śruti, слухання означає безпосереднє сприйняття, котре протиставляється smṛti – "запам'ятовуванню". Так зветься інша, післяведова частина спадщини, шо до неї й сягає здебільшого співчасний гіндуїзм. Smṛti – це āgama – "прихід", божественне об'явлення. Повідомлене, запам'ятоване та переказане. Але не те саме бачити вогонь самому і слухати про нього розповіді, від яких ні тепла, ні світла. Śruti є вищі за smṛti настільки, наскільки безпосереднє сприйняття вогню вище за розповіді про вогонь. У xристиянській спадщині є поділ на священне одкровення та священні перекази. Отож, весь список священних пісань – це божественне одкровення, smṛti, але ніякого відповідника śruti в інших спадщинах зовсім немає. Веди однісінькі, їх неможливо ні з чим порівняти. Веди можна перекласти й як "знаходження". Це знання, знайдене, здобуте р̣ші та виявлене ними через речиво. Ведова спадщина передає безпосереднє переживання цього знання. Різниця між śruti та smṛti – це також різниця між чинним (активним) і нечинним (пасивним) знанням. Smṛti, божественні откровення, виходять з нелюдських бутів і звертаються до обраних пророків, котрі однак повідомлюють їх смертним. Р̣ші, творців хвалоспівів, звуть у Ведах – draṣṭāraḥ, "видющі", ті, що бачать. Р̣ші самі вбачили, знайшли в собі Веди. Якщо Веди як виява виявлені обрядовою дією та хвалоспівами, то їх зміст – бачення, darśanam ведових рочіїв. І як читач речня просто опиняється там, де був його творець, так і спадкоємець Вед просто опиняється там, де були р̣ші, стає р̣ші в суттєвому вимірі. Хто такі р̣ші? Що вони знайшли? І чому важливо це передавати? yajñena vācaḥ padavīyam āyan tām anv avindann ṛṣiṣu praviṣṭām / tām ābhṛtyāvy adadhuḥ purutrā tāṃ saptarebhā abhi saṃ navante (RV X, 71, 3) – "Жертвою стег Мови вони пройшли, Її знайшли вони прониклою в р̣ші, Її сполучивши, склали різноманітно, Її сім піснярів разом славлять". Під час першої жертви р̣ші знайшли в себе мову та виявили її. Р̣ші були першими людьми, що заговорили. Веди, те, що знайшли р̣ші, є мовою. З точки зору спадкоємців спадщини, Веди є точні, без змін передані слова р̣ші. Але в Ведах Веди звуться vāk, "мова". Р̣ші – це винахідники й першовідкривачі мови, і вся мова є Веди. Це кожен звук й кожен смисл мови. Для нашчадків Веди – це священна мова, реліґія й спадщина мови, але з точки зору Вед неможна навіть сказати, що її виява та зміст є священними, бо нічого несвященного тоді шче не було. Всі люди, всі, хто говорить, є нашчадками р̣ші. Тепер людина не є людиною без мови, але колись людина стала людиною, знайшовши в собі мову. Тож Веди – це початок людства. Переклад з білоруської Їгара Кулікова.

Серце

śraddhāvāṃl labhate jñānaṃ – «У котрого є віра, одержує знання" (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 4.39). Що таке віра? Який зміст віри? Як пов’язані віра та знання? Яким чином знання виникає з віри?

Людина як істота повстає внаслідок розкриття єдиного змістом та явом, ім’ям (nāman) та образом (rūpa). Людина живе в світі знання, і тільки співвідповідність, тотожність (tattva) яву та змісту уможливлює знання. Ім’я та образ – це ім’я та образ чину (karman) єдиного. Людина має п’ять снаг чування (indriya). Три з них утворюють для людини три світи (tri-bhuvanam): небо (svar), землю (bhū) й простір поміж (bhuvas). Слух (śrotra) – найтонша і найшвидша снага – вжита як простір імені та змісту, небо, простір Того. Снага зору (cakṣus) – довга й тривуща – вжита як простір яву та образу, земля, опора Цього. Поміж ними відбувається та об’єднує їх простір руху й чину, снага дотику (sparśa) і вітру (vāyu). Ім’я – чин у просторі слуху, образ – чин у просторі зору. П’ять снаг – це п’ять виявів (vyakti) єдиного великого буття (mahābhūta). Дві остаточні снаги – смаку (rasa) і нюху (ghrāṇa) – простори життя тварин. Певно, можливо більш снаг, і інше їх уживання, але відповідні вже іншим, дивним істотам.

Існування в одному просторі зводиться до простої реакції на імпульси без будь-якої можливості знати про себе, своє існування й чин, народження й смерть, без можливості змінити свою долю. Для істоти, позбутої співвідповідності змісту та яву, будь-яка різноманітність просторів буде зайвою, непізнаваною й несущою, рівною тому самому одному простору. І тільки поділ на зміст та яв, ім’я та образ робить можливим знання й само-смислення, свідомість. І хоча зміст та яв не тотожні образу та імені, хоча снаги слуху та зору вживаються як простори змісту та яву, людські слух та зір можуть виникнути тільки разом і як наслідок виникнення яву та змісту. Що робить небо синім й безмежним, траву зеленою, а дерево високим у наших очах? Чому земля внизу, а небо вгорі? Чому ми бачимо таким те, що бачимо? Бо світ як простір яву і всякий окремий яв обов’язково є виявою змісту. Зміст та яв утворюють слух та зір як простір свого прояву. Розрізнення змісту та імені, образу та яву вторинне в людині, а спочатку нерозрізнення цілком виправдане.

Знання може бути тільки знанням істини (sattva), того, як насправді є. Без знання буття наче рівне небуттю. Знання істини, вірності неможливе без розкриття одного сущого в двох просторах – того і цього, означника та означеного, називника і називаного, змісту та яву й їх співвідповідності, співвідносності, тотожності. "Це є те", – те зміст цього яву, те ім’я цього образу – ця підвалинна двоїстість і сполука яву та змісту зветься тотожністю (tattva). Те, що лучить оці дві простори, твердить їх обов’язкову (nitya) первинну сполуку (sambandha) – передує і знанню, і істині, і людині як істоті знання. Зміст обов’язково є змістом яву, а яв обов’язково є явом змісту, вони виникають та існують водночас, одного немає без другого. Тотожність має на увазі не просто зв’язок того чи іншого імені та образу, але цілковиту первісну вірність, істинність простору яву та простору змісту як передумову будь-якого знання.

Дитя пізнає світ, виходячи з одної цієї певності (pratyaya) в тотожності змісту та яву. Воно знає, нічого шче не знаючи, але довіряючи, що знання можливе в принципі, що питання мають відповіді, і цей простір довіри поволі заповнюється знанням. Віра мові, прийняття тотожності змісту та яву, довіра до мови потрібна як передумова пізнання й навчання. Сумнів може виникнути тільки пісьля віри і ніколи перед нею, бо сумнів – це сумнів у вірності. Віра (śrat) уможливлює знання, істину й людину. śraddhāvāṃl labhate jñānaṃ – "Який має віру, одержує знання" (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 4.39). З віри насправді виникає знання.

Слово śraddhā (віра) складається зі слова śrat (чи śrad) і кореня dhā (ставити, класти, установляти). śrat уживається як приставка і з іншими коренями – kṛ (робити) і dā (давати). Слово śrat може походити від кореня śrath (розкріпачуватися, допадатися, покладатися, приєднуватися, зв’язуватися), а в причинному змісті значить «старатися, намагатися, радіти, зв’язувати». Або, можливо, від незасвідченого кореня śrad. śrath перегукається з śri (горнутися, припадати, опиратися), śru (слухати, чути) і śrambh (довіряти). Від слова śrat походять біл. «сярод, сярэдні, сэрца», «сердаваць, сярчаць», рос. «среди, сердце, усердствовать, сердится», лат. «cor, cordis» (серце), «credo» (вірити), грецьк. «καρδία» (серце), англ. «heart» (серце). śraddhā такім чином означує засередження, установлення середини, серця, центру, зв’язку, сполуки, припадання одно до одного.

Тепер звиклися уявляти серце як руховий кусень м’яса всередині тіла, а віру як бездумне прийняття за правду неперевірених знань. Але якщо відмовитись від ілюзії зорового образу як об'єктивної реальності і зрозуміти її як те, чим вона і є – образом, зоровим виказом змісту, то що тоді буде серцем, осередком центром істоти та світу? У чому зміст серця? Що воно чинить? Середина, серце єднає істоту як стрижень кола єднає шпиці та обід у коло. Серце робить частини цілим тілом. Без серця істота вмирає, і зібрані в неї складники розсипаються. Отож, істота цілком може бути зведена до свого серця, вмістища душі, джерела життя й руху. Людина як істота живе в світі мови і знання, і якщо розпадається знання та мова, вона перестає бути людиною. Людський світ – це впорядкована цілість яву та змісту. Отож, те, що збирає та лучить усі яви та змісти в цілість мови й цілість світу, є серцем мови й людини. Вірою зветься цей цільний, живущий чин серця, той обов’язковий зв’язок ім’я та образу, змісту та яву, що уможливлює саму мову.

Є первісна співвідповідність, початкова тотожність серця світу й серця істоти, великої й маленької людини. Через середину цих двох кіл проходить вісь усесвіту, з’єднуючи їх у великий віз. Зсув, переміщення центру малого кола відповідно змінює його співвідношення з великим колом. Поземна відстань поміж двома центрами відсутня, тож перенос центру означає подорож простором усеможливості. Віра, уявлена як чин серця, як спромога зробити певний зміст центром істоти, вмістити суть у своє серце, вибирає дорогу й визначає світ. śraddhāmayoyaṃ puruṣo yo yacchraddhaḥ sa eva saḥ – «Людина ця цілком зроблена з віри, яка його віра, такий і він сам» (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 17.3).

Передуючи знанню, віра визначає сутність і несутність. aśraddhayā hutaṃ dattaṃ tapas taptaṃ kṛtaṃ ca yat, asad ity ucyate pārtha na ca tat prepya no iha – «Без віри пожертвуване, дароване, чинене, жарбова́не зветься несущим, о Па̄ртха, бо його насправді нема ні після, ні отут» (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 17.28). Зневіра, сумнів (saṃśaya) рве обов’язковий зв’язок тотожності, котра передумовлює сам людський світ. Руйнуючи віру, сумнів насправді руйнує саму людину, нищучи її сторчовий троїстий світ у одномірний реактивний простір. Твердження необов’язковості, довільності та умовності зв’язку яву та змісту, ім’я та образу хоча й має розумове виправдання, насправді суперечить розуму як співвідповідному простору змісту, видаляючи саму його середину. ajñaścāśraddadhānaśca saṃśayātmā vinaśyati, nāyaṃ loko'sti na paro na sukhaṃ saṃśayātmanaḥ – «Котрий знання не має й віри, той самосумнівний гине, ні цей світ, ні вишній, ні щастя для самосумнівних» (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 4.40).

sa prāṇam asṛjata, prāṇāc chraddhāṃ khaṃ vāyur jyotir āpaḥ pṛthivīndriyaṃ mano 'nnam, annād vīryaṃ tapo mantrāḥ karma lokā, lokeṣu nāma ca – «Він породив дихання, з дихання виникла віра, простір, вітер, світло, води, земля, снага, ум, їжа, з їжі – сі́м’я, жарба́, мантри, чин, світи, і в світах ім’я (Праш́на-упанішад 6-4). Слово prāṇa означує перед-рух, початок руху, і водночас про-рух, рух уперед. З першоруху, дихання спочатку виникає віра. Віра становить яв і в яві з’являється ім’я. Недаремно інше слово, котрим називається віра (vi śvāsa) означає дослівно «видих».

máyā só ánnam atti yó vipáśyati yáḥ prā́ṇiti yá īṃ śṛṇóty uktám, amantávo mā́ṃ tá úpa kṣiyanti śrudhí śruta śraddhiváṃ te vadāmi – «Мною їжу той їсть, котрий бачить, котрий дихає, слухає речення котрий, несвідомо живуть у мені вони, слухай, слушний, вірно кажу я (Р̣г-веда 10.125.4). Людина живе й чинить у мові, на землі яву, під небом змісту. Вірою починається прояв мови, віра повсюдно розчинена в мові. Віра мові становить джерело знання.


Переклад з білоруської Їгара Кулікова.