śraddhāvāṃl labhate jñānaṃ – «У котрого є віра, одержує знання" (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 4.39). Що таке віра? Який зміст віри? Як пов’язані віра та знання? Яким чином знання виникає з віри?
Людина як істота повстає внаслідок розкриття єдиного змістом та явом, ім’ям (nāman) та образом (rūpa). Людина живе в світі знання, і тільки співвідповідність, тотожність (tattva) яву та змісту уможливлює знання. Ім’я та образ – це ім’я та образ чину (karman) єдиного. Людина має п’ять снаг чування (indriya). Три з них утворюють для людини три світи (tri-bhuvanam): небо (svar), землю (bhū) й простір поміж (bhuvas). Слух (śrotra) – найтонша і найшвидша снага – вжита як простір імені та змісту, небо, простір Того. Снага зору (cakṣus) – довга й тривуща – вжита як простір яву та образу, земля, опора Цього. Поміж ними відбувається та об’єднує їх простір руху й чину, снага дотику (sparśa) і вітру (vāyu). Ім’я – чин у просторі слуху, образ – чин у просторі зору. П’ять снаг – це п’ять виявів (vyakti) єдиного великого буття (mahābhūta). Дві остаточні снаги – смаку (rasa) і нюху (ghrāṇa) – простори життя тварин. Певно, можливо більш снаг, і інше їх уживання, але відповідні вже іншим, дивним істотам.
Існування в одному просторі зводиться до простої реакції на імпульси без будь-якої можливості знати про себе, своє існування й чин, народження й смерть, без можливості змінити свою долю. Для істоти, позбутої співвідповідності змісту та яву, будь-яка різноманітність просторів буде зайвою, непізнаваною й несущою, рівною тому самому одному простору. І тільки поділ на зміст та яв, ім’я та образ робить можливим знання й само-смислення, свідомість. І хоча зміст та яв не тотожні образу та імені, хоча снаги слуху та зору вживаються як простори змісту та яву, людські слух та зір можуть виникнути тільки разом і як наслідок виникнення яву та змісту. Що робить небо синім й безмежним, траву зеленою, а дерево високим у наших очах? Чому земля внизу, а небо вгорі? Чому ми бачимо таким те, що бачимо? Бо світ як простір яву і всякий окремий яв обов’язково є виявою змісту. Зміст та яв утворюють слух та зір як простір свого прояву. Розрізнення змісту та імені, образу та яву вторинне в людині, а спочатку нерозрізнення цілком виправдане.
Знання може бути тільки знанням істини (sattva), того, як насправді є. Без знання буття наче рівне небуттю. Знання істини, вірності неможливе без розкриття одного сущого в двох просторах – того і цього, означника та означеного, називника і називаного, змісту та яву й їх співвідповідності, співвідносності, тотожності. "Це є те", – те зміст цього яву, те ім’я цього образу – ця підвалинна двоїстість і сполука яву та змісту зветься тотожністю (tattva). Те, що лучить оці дві простори, твердить їх обов’язкову (nitya) первинну сполуку (sambandha) – передує і знанню, і істині, і людині як істоті знання. Зміст обов’язково є змістом яву, а яв обов’язково є явом змісту, вони виникають та існують водночас, одного немає без другого. Тотожність має на увазі не просто зв’язок того чи іншого імені та образу, але цілковиту первісну вірність, істинність простору яву та простору змісту як передумову будь-якого знання.
Дитя пізнає світ, виходячи з одної цієї певності (pratyaya) в тотожності змісту та яву. Воно знає, нічого шче не знаючи, але довіряючи, що знання можливе в принципі, що питання мають відповіді, і цей простір довіри поволі заповнюється знанням. Віра мові, прийняття тотожності змісту та яву, довіра до мови потрібна як передумова пізнання й навчання. Сумнів може виникнути тільки пісьля віри і ніколи перед нею, бо сумнів – це сумнів у вірності. Віра (śrat) уможливлює знання, істину й людину. śraddhāvāṃl labhate jñānaṃ – "Який має віру, одержує знання" (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 4.39). З віри насправді виникає знання.
Слово śraddhā (віра) складається зі слова śrat (чи śrad) і кореня dhā (ставити, класти, установляти). śrat уживається як приставка і з іншими коренями – kṛ (робити) і dā (давати). Слово śrat може походити від кореня śrath (розкріпачуватися, допадатися, покладатися, приєднуватися, зв’язуватися), а в причинному змісті значить «старатися, намагатися, радіти, зв’язувати». Або, можливо, від незасвідченого кореня śrad. śrath перегукається з śri (горнутися, припадати, опиратися), śru (слухати, чути) і śrambh (довіряти). Від слова śrat походять біл. «сярод, сярэдні, сэрца», «сердаваць, сярчаць», рос. «среди, сердце, усердствовать, сердится», лат. «cor, cordis» (серце), «credo» (вірити), грецьк. «καρδία» (серце), англ. «heart» (серце). śraddhā такім чином означує засередження, установлення середини, серця, центру, зв’язку, сполуки, припадання одно до одного.
Тепер звиклися уявляти серце як руховий кусень м’яса всередині тіла, а віру як бездумне прийняття за правду неперевірених знань. Але якщо відмовитись від ілюзії зорового образу як об'єктивної реальності і зрозуміти її як те, чим вона і є – образом, зоровим виказом змісту, то що тоді буде серцем, осередком центром істоти та світу? У чому зміст серця? Що воно чинить? Середина, серце єднає істоту як стрижень кола єднає шпиці та обід у коло. Серце робить частини цілим тілом. Без серця істота вмирає, і зібрані в неї складники розсипаються. Отож, істота цілком може бути зведена до свого серця, вмістища душі, джерела життя й руху. Людина як істота живе в світі мови і знання, і якщо розпадається знання та мова, вона перестає бути людиною. Людський світ – це впорядкована цілість яву та змісту. Отож, те, що збирає та лучить усі яви та змісти в цілість мови й цілість світу, є серцем мови й людини. Вірою зветься цей цільний, живущий чин серця, той обов’язковий зв’язок ім’я та образу, змісту та яву, що уможливлює саму мову.
Є первісна співвідповідність, початкова тотожність серця світу й серця істоти, великої й маленької людини. Через середину цих двох кіл проходить вісь усесвіту, з’єднуючи їх у великий віз. Зсув, переміщення центру малого кола відповідно змінює його співвідношення з великим колом. Поземна відстань поміж двома центрами відсутня, тож перенос центру означає подорож простором усеможливості. Віра, уявлена як чин серця, як спромога зробити певний зміст центром істоти, вмістити суть у своє серце, вибирає дорогу й визначає світ. śraddhāmayoyaṃ puruṣo yo yacchraddhaḥ sa eva saḥ – «Людина ця цілком зроблена з віри, яка його віра, такий і він сам» (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 17.3).
Передуючи знанню, віра визначає сутність і несутність. aśraddhayā hutaṃ dattaṃ tapas taptaṃ kṛtaṃ ca yat, asad ity ucyate pārtha na ca tat prepya no iha – «Без віри пожертвуване, дароване, чинене, жарбова́не зветься несущим, о Па̄ртха, бо його насправді нема ні після, ні отут» (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 17.28). Зневіра, сумнів (saṃśaya) рве обов’язковий зв’язок тотожності, котра передумовлює сам людський світ. Руйнуючи віру, сумнів насправді руйнує саму людину, нищучи її сторчовий троїстий світ у одномірний реактивний простір. Твердження необов’язковості, довільності та умовності зв’язку яву та змісту, ім’я та образу хоча й має розумове виправдання, насправді суперечить розуму як співвідповідному простору змісту, видаляючи саму його середину. ajñaścāśraddadhānaśca saṃśayātmā vinaśyati, nāyaṃ loko'sti na paro na sukhaṃ saṃśayātmanaḥ – «Котрий знання не має й віри, той самосумнівний гине, ні цей світ, ні вишній, ні щастя для самосумнівних» (Бгаґавад-Ґі̄та̄ 4.40).
sa prāṇam asṛjata, prāṇāc chraddhāṃ khaṃ vāyur jyotir āpaḥ pṛthivīndriyaṃ mano 'nnam, annād vīryaṃ tapo mantrāḥ karma lokā, lokeṣu nāma ca – «Він породив дихання, з дихання виникла віра, простір, вітер, світло, води, земля, снага, ум, їжа, з їжі – сі́м’я, жарба́, мантри, чин, світи, і в світах ім’я (Праш́на-упанішад 6-4). Слово prāṇa означує перед-рух, початок руху, і водночас про-рух, рух уперед. З першоруху, дихання спочатку виникає віра. Віра становить яв і в яві з’являється ім’я. Недаремно інше слово, котрим називається віра (vi śvāsa) означає дослівно «видих».
máyā só ánnam atti yó vipáśyati yáḥ prā́ṇiti yá īṃ śṛṇóty uktám, amantávo mā́ṃ tá úpa kṣiyanti śrudhí śruta śraddhiváṃ te vadāmi – «Мною їжу той їсть, котрий бачить, котрий дихає, слухає речення котрий, несвідомо живуть у мені вони, слухай, слушний, вірно кажу я (Р̣г-веда 10.125.4). Людина живе й чинить у мові, на землі яву, під небом змісту. Вірою починається прояв мови, віра повсюдно розчинена в мові. Віра мові становить джерело знання.
Переклад з білоруської Їгара Кулікова.
